Ээ.. своё сочинение на зарубежку. Пусть не соотвецтвует тому, что должно быть. Ничего переписывать не буду!
Ти виходиш на вулицю. Так само, як і кожного дня, йдеш однією дорогою. Ти повністю зайнятий своїми думками. Проходиш повз квітник, знову не помічаючи його. Ти ніколи не звертаєш на нього уваги... Тобі байдуже до того розмаїття барв, що розлилися на квітнику дивовижними бутонами, витонченими пелюстками, тебе зовсім не спокушає той ніжний аромат, що іде від них. Ранок. І квіти. Вони немов плачуть, їхні кришталеві сльозинки стікаюсть вниз по листочках, крапають на землю. Звісно, це звичайна роса, або спогад про нічний дощ, однак це так схоже на сльози. Хоча й їх ти не помічаєш.
Навколо пустка. Твої очі можуть вловити тільки світло, зате натомість вони й можуть висловити, з'являючись ледь помітним вогником, бажання жити. Твоє "Я" існує в середині твоєї душі. Байдужість. Самотність. І ти. Не помічаєш краси. Навіщо? Ніхто навколо не помічає її... Тепер ще й ти. Але ти зовсім не схожий на героя новели Франца Кафки "Перевтілення", яку ми нещодавно вивчали, - Грегора Замзу. На відміну від нього ти справді живеш, а не просто існуєш, виконуючи те, що хочуть від тебе інші. Ти вільний,однак разом із тим ти чужий серед чужих, чужий серед своїх, мабуть, вже, як сам Кафка.
Ніхто від тебе нічого не вимагає, натомість ти не просиш цей світ ні про що. Нехай залишить красу собі...
Але зупинись! Невже так? Колись і ти бачив, колись і ти не проходив повз, а ось тепер став таким, як і усі. Зрадив самого себе. Чому?
Та ти мовчиш. І лише вогник у твоїх очах, маленький, але дуже гарячий щось виказує. Ковток повітря... І ти повертаєш голову...
А у моєму плеєрі грає все одна й та сама пісня. Яка все одно нічого не пояснить...